Шлюбний договір в Україні

Хто і коли може укладати шлюбний договір

Шлюбний договір урегульовано главою 10 Сімейного кодексу України — статтями 92–103. Поняття з’явилося в українському законодавстві 23 червня 1992 року як «шлюбний контракт», а з прийняттям Сімейного кодексу у 2002 році трансформувалося у «шлюбний договір».

Частина 1 статті 92 СК визначає коло суб’єктів вичерпно: шлюбний договір може бути укладено особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу (нареченими), а також подружжям.

Із цього випливають дві межі:

1. Люди, які живуть разом без шлюбу і не подали заяву, шлюбний договір укласти не можуть. Для них існують інші інструменти — договір про спільну сумісну власність, договори щодо конкретного майна.
2. Після розірвання шлюбу укласти шлюбний договір уже неможливо — але договір, укладений раніше, може зберігати чинність і після припинення шлюбу, якщо це в ньому передбачено.

Критично важлива процедурна особливість: шлюбний договір не може укладатися за дорученням. Верховний Суд обґрунтовує це так: майнові відносини між подружжям (нареченими) тісно пов’язані з особою, а представнику заборонено вчиняти правочин, який може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він представляє (частина 2 статті 238 Цивільного кодексу). Отже особиста присутність обох сторін у нотаріуса обов’язкова, і жодна довіреність цього не замінює.

Супровід таких договорів — частина практики сімейного права LEGIUS.

Що шлюбний договір може регулювати

Частина 1 статті 93 СК: шлюбним договором регулюються майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права та обов’язки. Частина 2 додає: шлюбним договором можуть бути визначені майнові права та обов’язки подружжя як батьків.

Що з цього реально вкладають у договір:

• правовий режим майна — які об’єкти є особистою власністю кожного, а які спільною; чи поширюється на набуте в шлюбі майно режим спільної сумісної власності;
• порядок користування житлом, у тому числі тим, що належить одному з подружжя, і доля користування після припинення шлюбу;
• порядок несення витрат на сім’ю, погашення кредитів, утримання майна;
• доля доходів від підприємницької діяльності, корпоративних прав, інтелектуальної власності;
• право на утримання. Сторони можуть домовитися про надання утримання одному з подружжя незалежно від непрацездатності та потреби в матеріальній допомозі — тобто ширше, ніж це передбачено законом за замовчуванням;
• майнові обов’язки як батьків — порядок участі у витратах на дітей, їх навчання, лікування;
• порядок поділу майна у разі розірвання шлюбу.

Найчастіша практична причина укласти договір — не недовіра, а наявність активів із власною логікою: бізнесу, корпоративних прав, нерухомості, набутої до шлюбу, спадкового майна. Без договору діє загальний режим, і при розлученні він може дати результат, якого не хотіла жодна зі сторін. Як виглядає поділ за загальними правилами, описано в матеріалах про поділ майна подружжя та поділ бізнесу при розлученні.

Чотири заборони, які роблять договір нікчемним за змістом

Стаття 93 СК містить обмеження, і Верховний Суд підкреслює: частини 4 і 5 статті 93 СК встановлюють спеціальні, додаткові обмеження щодо можливого змісту договору — понад загальні вимоги Цивільного кодексу щодо дійсності правочинів.

Практичний висновок щодо дітей: домовленості про дітей оформлюються окремими документами — договором про сплату аліментів, договором про визначення місця проживання дитини, договором про участь у вихованні. Їх можна укласти паралельно зі шлюбним договором, але не всередині нього. Порядок визначення місця проживання описано в матеріалі про визначення місця проживання дитини.

Що при цьому можна: майнові права та обов’язки подружжя як батьків (частина 2 статті 93 СК) — наприклад, хто і в якій частці фінансує навчання чи медичні витрати. Межа проходить між майновим аспектом батьківства, який врегулювати можна, і особистим, який не можна.

Нерухомість: що саме заборонено, а що — ні

Частина 5 статті 93 СК: за шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.

Ця норма роками породжувала плутанину, бо найпоширеніша мета договору — саме визначити, кому дістанеться квартира. Розмежування таке:

Межу уточнив Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду в постанові від 18 лютого 2026 року у справі № 369/15420/23: укладення шлюбного договору, який містить умову про непоширення на майно, набуте подружжям за час шлюбу, положень статті 60 СК України, саме собою не може кваліфікуватися як порушення заборони передання за шлюбним договором у власність одному з подружжя нерухомого майна чи іншого майна, право на яке підлягає державній реєстрації.

Практичне значення цього висновку велике: умова «на майно, набуте в шлюбі, режим спільної сумісної власності не поширюється» — законна. Незаконною є умова, що прямо передає конкретний об’єкт у власність одного з подружжя.

Тому формулювання в договорі мають бути про режим і про порядок, а не про перехід права. Якщо потрібно саме передати об’єкт — для цього укладається окремий правочин і проводиться державна реєстрація, порядок якої описано в матеріалі про реєстрацію права власності.

«Надзвичайно невигідне матеріальне становище»

Це найчастіша підстава, з якої шлюбні договори оспорюють, і водночас найневизначеніша. Поняття не визначене чинним законодавством.

Верховний Суд сформулював підхід у постанові від 28 січня 2015 року у справі № 6-230цс14: категорія «надзвичайно невигідне матеріальне становище», вжита у частині 4 статті 93 СК, має оціночний характер і підлягає доведенню в порядку, передбаченому процесуальним законодавством. Цю позицію Верховний Суд підтверджував і згодом — зокрема в постанові Касаційного цивільного суду від 10 травня 2022 року у справі № 755/5802/20, де спірний договір містив ознаки такого становища.

Як це доводиться на практиці. У справі № 755/19197/18 Верховний Суд дійшов висновку, що підтвердити або спростувати, чи ставлять умови договору одну зі сторін у надзвичайно невигідне матеріальне становище, можливо лише шляхом порівняння вартості майна, що за умовами оспорюваного договору переходить у власність кожної зі сторін у разі розірвання шлюбу.

Що з цього випливає для обох сторін:

1. Порівнюється не «справедливість», а вартість. Тому ключовим доказом у такій справі стає оцінка майна, а не емоційні доводи.
2. Порівняння йде з законодавчим регулюванням. Договір не повинен ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне становище порівняно із законодавчим регулюванням — тобто з тим, що особа отримала б за загальними правилами поділу.
3. Тягар доведення — на тому, хто оспорює. Правомірність договору презюмується згідно з вимогами статті 204 Цивільного кодексу, доки його не визнано недійсним у судовому порядку.
4. Диспропорція «все одному» — головний ризик. Умова, за якою в разі розлучення все майно переходить до однієї сторони, є класичним кандидатом на визнання недійсною.

Практичний висновок при складанні: закладайте в договір збалансованість і фіксуйте її обґрунтування. Якщо одна сторона отримує більше, має бути зрозуміла причина — внесені особисті кошти, майно до шлюбу, компенсація в іншій формі, право на утримання. Договір, у якому диспропорція пояснена, значно стійкіший за той, у якому вона просто є.

Форма і момент набрання чинності

Стаття 94 СК: шлюбний договір укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується. На практиці його оформлюють у трьох оригінальних примірниках — по одному кожній стороні та один залишається в нотаріуса.

Момент набрання чинності залежить від того, хто укладає договір (стаття 95 СК):

Для нареченого це означає: якщо шлюб не буде зареєстровано, договір просто не набирає чинності — жодних наслідків не настає.

Строк дії регулює стаття 96 СК, і вона дає значну гнучкість:

• у договорі може бути встановлено загальний строк його дії;
• можуть бути встановлені строки тривалості окремих прав та обов’язків — тобто різні умови можуть діяти різний час;
• може бути встановлена чинність договору або окремих його умов і після припинення шлюбу.

Останнє — найкорисніша можливість. Саме умови, які діють після розлучення (порядок поділу, користування житлом, утримання), і є основною цінністю договору. Якщо цього прямо не передбачити, частина умов втратить силу разом із шлюбом.

Що нотаріус зобов’язаний роз’яснити: зміст прав та обов’язків за договором і правові наслідки правочину, зокрема положення частини 4 статті 93 СК про недопустимість надзвичайно невигідного матеріального становища. Відповідне застереження зазвичай включається в текст договору — і згодом стає аргументом у спорі про те, чи розуміла сторона наслідки.

Зміна і розірвання договору

Головне правило: одностороння зміна умов шлюбного договору не допускається. Змінити його можна лише за згодою обох сторін, і зміна оформлюється в тому самому порядку — письмово з нотаріальним посвідченням.

Якщо згоди немає, залишається суд. Шлюбний договір може бути розірвано за рішенням суду на вимогу одного з подружжя — зокрема з підстав, що мають істотне значення, у разі неможливості його виконання.

Що на практиці стає підставою для розірвання:

1. Неможливість виконання — майно, щодо якого встановлено режим, втрачено, знищено або відчужено; обставини істотно змінилися.
2. Істотна зміна матеріального стану однієї зі сторін, через яку виконання умов втрачає сенс або стає надмірно обтяжливим.
3. Зміна складу сім’ї — народження дітей, поява осіб, яких сторона зобов’язана утримувати.

Варто розрізняти три різні результати, бо вони мають різні наслідки:

Остання різниця вирішальна: якщо мета — повернути режим спільної власності щодо вже набутого майна, розірвання не допоможе, потрібне визнання недійсним.

Визнання договору недійсним

Стаття 103 СК: шлюбний договір на вимогу одного з подружжя або іншої особи, права та інтереси якої цим договором порушені, може бути визнаний недійсним за рішенням суду з підстав, встановлених Цивільним кодексом України.

Зверніть увагу на коло позивачів: оспорити договір може не лише подружжя, а й третя особа, чиї права порушені. На практиці це найчастіше кредитор.

Основні підстави недійсності:

1. Порушення нотаріальної форми договору.
2. Зменшення обсягу прав дитини, встановлених Сімейним кодексом.
3. Умови, які ставлять одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище.
4. Укладення під впливом обману, насильства або внаслідок помилки однієї зі сторін.
5. Укладення й використання договору з метою уникнення сплати боргу або виконання судового рішення.
6. Регулювання особистих відносин подружжя або відносин між ними та дітьми — у відповідній частині.
7. Передання нерухомого майна чи іншого майна, право на яке підлягає державній реєстрації, у власність одного з подружжя.

П’ятий пункт заслуговує на окрему увагу, бо це поширений і дуже невдалий задум. Шлюбний договір, укладений для того, щоб перевести майно на одного з подружжя й вивести його з-під стягнення, оспорюється кредитором — і оспорюється успішно. Такий договір не захищає майно, а створює додаткове провадження і ризик визнання правочину фраудаторним.

Два процесуальні орієнтири:

• договір може бути визнано недійсним частково — суди нерідко визнають недійсними окремі пункти, залишаючи решту договору чинною;
• доки договір не визнано недійсним у судовому порядку, його правомірність презюмується за статтею 204 ЦК. Тобто жодна сторона не може просто «перестати його виконувати», вважаючи незаконним.

Якщо ви плануєте шлюбний договір або вважаєте наявний несправедливим, зверніться за консультацією: у цій темі ціна правильного формулювання вимірюється вартістю майна, а переписати договір в односторонньому порядку згодом не вийде.