Розбираємо механізм Гаазької конвенції 1980 року: коли переміщення вважається незаконним, чому критично важливий перший рік і за яких підстав суд може відмовити у поверненні.
Що вирішує Гаазька конвенція
Конвенція про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей укладена в межах Гаазької конференції з міжнародного приватного права 25 жовтня 1980 року. Її учасницями є понад 80 держав. Україна приєдналася до неї Законом від 11 січня 2006 року.
Завдання конвенції формулюється одним словом — відновлення status quo. Вона створює швидку процедуру повернення дитини, незаконно переміщеної або утримуваної на території іншої держави, до держави її звичайного місця проживання, щоб будь-які спори про виховання вирішували компетентні органи саме цієї держави.
Що конвенція не робить — і це найчастіше джерело розчарувань:
- вона не визначає, з ким із батьків житиме дитина, і не встановлює порядку піклування;
- вона не вирішує спір про виховання по суті;
- вона не повертає дитину «комусь» — вона повертає її «кудись», до країни звичайного проживання, а не особисто заявнику.
Стаття 16 конвенції закріплює цю логіку процесуально: поки не визначено, що дитина не повинна бути повернута, органи держави перебування не вирішують питання про місце проживання дитини по суті. Спочатку повернення, потім спір про виховання за місцем звичайного проживання.
Ще одна суттєва деталь, про яку майже не пишуть. Для України стороною конвенції вважається держава, що визнала приєднання України до конвенції, або приєднання якої до конвенції визнано Україною. Тобто сам факт участі країни в конвенції ще не означає, що механізм працює у відносинах з Україною — це перше, що потрібно перевірити.
Віковий поріг — 16 років (стаття 4). Після досягнення цього віку механізм повернення за конвенцією не застосовується, навіть якщо провадження вже триває.
Коли переміщення є незаконним
Стаття 3 конвенції визначає два елементи, які мають бути встановлені одночасно. Європейський суд з прав людини сформулював їх як питання, на які має відповісти суд:
- де було звичайне місце проживання дитини безпосередньо перед переміщенням або утримуванням;
- чи мав той з батьків, який не вивозив дитину, права піклування щодо неї безпосередньо перед переміщенням, і чи здійснював їх.
«Звичайне місце проживання» — поняття фактичне, а не формальне. Воно не зводиться до реєстрації: суд оцінює, де дитина фактично жила, навчалася, мала лікаря, друзів, соціальні зв’язки, якою мовою говорила в побуті, як довго там перебувала. Саме тому справи, у яких сім’я кілька років жила за кордоном, а потім один з батьків повернув дитину до України, вирішуються не так, як виглядає на перший погляд.
Другий елемент — права піклування. Для батька чи матері, які не позбавлені батьківських прав, вони виникають із закону, тому доводити окреме рішення суду зазвичай не потрібно. Але має значення, чи здійснювалися ці права фактично: батько, який роками не брав участі в житті дитини, може зіткнутися з підставою для відмови, про яку далі.
Конвенція охоплює дві різні ситуації, і другу часто недооцінюють:
- незаконне переміщення — дитину вивезли без згоди другого з батьків;
- незаконне утримування — дитину вивезли за згодою, наприклад на відпочинок або до родичів, але не повернули у визначений строк.
Друга ситуація підпадає під ті самі правила, і строк рахується не від виїзду, а від дня, коли дитину мали повернути. Тому письмова згода на виїзд із чітко визначеною датою повернення має значення не лише на кордоні — вона фіксує момент, з якого утримування стає незаконним. Загальні правила виїзду розібрані в матеріалі про виїзд дитини за кордон.
Нарешті, конвенція стосується справ між батьками (або особами, які мають права піклування) і не застосовується до випадків викрадення третіми особами чи торгівлі дітьми — це сфера кримінального права.
Виїзд під час воєнного стану
Це найчастіше питання останніх років, і відповідь на нього суттєво відрізняється від загального правила.
Під час дії воєнного стану діти до 16 років можуть виїжджати за кордон з одним із батьків без згоди іншого. Наслідок для Гаазької конвенції прямий: сам факт виїзду дитини з України з матір’ю або батьком у таких умовах не є незаконним переміщенням у розумінні статті 3 конвенції, бо не порушує встановленого порядку.
Верховний Суд цю логіку підтвердив. В ухвалі Касаційного цивільного суду від 12 червня 2023 року у справі № 359/2356/21 суд погодився, що неправомірного переміщення не встановлено, оскільки позивачка разом із сином виїхали з України внаслідок військової агресії, і тому спеціальне правило статті 7 Гаазької конвенції 1996 року про юрисдикцію у разі неправомірного переміщення не застосовується.
Що залишається незаконним і під час воєнного стану:
- неповернення дитини після поїздки, погодженої на визначений строк;
- вивезення з держави звичайного проживання за межами України — якщо сім’я жила, наприклад, у Польщі чи Німеччині, правила конвенції діють у звичайному режимі незалежно від українського воєнного стану;
- подальше переміщення дитини з країни, до якої вона виїхала, у третю державу без згоди другого з батьків;
- дії, що порушують чинне рішення суду про місце проживання дитини або порядок участі у вихованні.
Друга частина питання — зворотна: чи можна відмовити в поверненні дитини до України через бойові дії. Верховний Суд відповів чітко: «Ведення на території України воєнних дій, обстріл міст та селищ не є єдиною достатньою підставою для застосування підпункту "b" пункту 1 статті 13 Гаазької конвенції 1980 року», який унеможливлює повернення дитини до країни місця постійного проживання.
Тобто війна не є автоматичною відповіддю ні «за», ні «проти». Суд досліджує конкретні обставини: регіон, до якого підлягає поверненню дитина, інтенсивність загрози, наявність укриттів, умови проживання та догляду, вік дитини, а також обов’язок держави за статтею 6 Конвенції ООН про права дитини забезпечити в максимально можливій мірі виживання і здоровий розвиток дитини. Загальне посилання на війну без доказів щодо конкретної ситуації не працює — як не працює і його ігнорування судом.
Чому важливий перший рік
Стаття 12 конвенції робить час вирішальним фактором, і це найважливіше практичне правило всього механізму.
| Коли подано заяву | Що робить суд |
|---|---|
| Минуло менше року з дня переміщення або утримування | видає розпорядження про негайне повернення дитини |
| Минуло більше року | так само видає розпорядження про повернення, якщо не доведено, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі |
Отже після року не зникає право на звернення — з’являється додаткова підстава для відмови, і доводити «прижилася» буде та сторона, яка заперечує проти повернення. Але на практиці цей аргумент стає тим сильнішим, чим довше дитина живе за кордоном: новий садок або школа, мова, друзі, лікар, стабільний побут формують те саме «нове середовище», про яке говорить конвенція.
Звідси три висновки, які варто засвоїти до того, як виникне проблема.
Перший: рік рахується від правильної дати. За незаконного переміщення — від дня вивезення. За незаконного утримування — від дня, коли дитину мали повернути за домовленістю. Саме тому дата повернення в письмовій згоді має значення.
Другий: зволікання зменшує шанси не формально, а фактично. Шість місяців переговорів «по-доброму» можуть не позбавити права на заяву, але створять відповідачу готову доказову базу про адаптацію дитини.
Третій: паралельні дії не замінюють заяву. Звернення до поліції, позов про визначення місця проживання в українському суді, скарги до органів опіки — усе це не є зверненням за конвенцією і час не спиняє.
Порядок звернення і строк шість тижнів
Процедуру в Україні визначає Порядок виконання на території України Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, затверджений постановою Кабінету Міністрів від 10 липня 2006 року № 952.
Центральним органом за конвенцією в Україні є Міністерство юстиції України, яке діє через свої територіальні органи — міжрегіональні управління юстиції. Заяву можна подати:
- до Міністерства юстиції України або його територіального органу;
- безпосередньо до центрального органу держави, у якій перебуває дитина;
- безпосередньо до компетентного суду держави перебування (через адвоката в цій країні).
Що додається до заяви: документи про особу заявника й дитини, свідоцтво про народження, документи про шлюб або розлучення, документи, що підтверджують звичайне місце проживання дитини в Україні (довідки з навчального закладу, медичного закладу, про реєстрацію), документи про обсяг батьківських прав кожного з батьків або рішення суду (за наявності), обґрунтування вимоги про повернення, відомості про можливе місце перебування дитини і фотографії дитини для візуальної ідентифікації.
Важливо правильно розуміти роль Мін’юсту. Він не ухвалює рішення про повернення: як центральний орган він сприяє пошуку дитини, передає документи, взаємодіє з компетентним органом іншої держави, створює передумови для повернення. Рішення про повернення або відмову ухвалює суд або компетентний орган тієї держави, де дитина перебуває. Коли дитину незаконно вивезли до України, таке рішення ухвалює український суд.
Строк, який відрізняє цю процедуру від усіх інших сімейних спорів, встановлює стаття 11 конвенції: судові й адміністративні органи без затримок здійснюють усі процедури для повернення дітей, а недосягнення рішення протягом шести тижнів з дня початку провадження дає заявнику або центральному органу право вимагати пояснень про причини затримки. Європейський суд з прав людини неодноразово визнавав порушення статті 8 Конвенції про захист прав людини саме через затягування таких справ.
Про медіацію варто знати окремо. У державах-учасницях вона проводиться до або на початковій стадії судового розгляду: суддя може запросити сторони й медіатора на попереднє засідання, встановити строк для процедури й очікувати проект мирової угоди до наступного засідання. З огляду на шеститижневий строк суддя контролює процесуальні строки, тож медіація тут не альтернатива суду, а швидкий паралельний шлях. Для сімей з міжнародних шлюбів вона часто результативніша за протистояння, бо дозволяє врахувати різне культурне походження батьків.
Ще одна практична обставина: у транскордонних спорах про міжнародне викрадення дітей передбачено надання безоплатної правничої допомоги, тому відсутність коштів на іноземного адвоката не повинна бути причиною не звертатися.
Підстави для відмови у поверненні
Перелік підстав вузький і закритий. Доводити їх має сторона, яка заперечує проти повернення.
1. Фактичне нездійснення піклування або згода (пункт «a» частини 1 статті 13). Орган не зобов’язаний видавати розпорядження про повернення, якщо доведено, що особа або установа, які піклуються про дитину, фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення чи утримування, або дали згоду на таке переміщення, або пізніше дали мовчазну згоду. Мовчазна згода — реальний ризик для заявника: тривале листування в дружньому тоні, допомога з перевезенням речей, участь в оформленні документів для школи за кордоном можуть бути витлумачені саме так.
2. Серйозний ризик шкоди (пункт «b» частини 1 статті 13). Повернення не призначається, якщо існує серйозний ризик того, що воно поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для неї нетерпиму обстановку. Це найчастіше заявлювана і найскладніша в доказуванні підстава. Практика вимагає високого рівня серйозності ризику, його конкретності щодо саме цієї дитини й передбачуваності, а не абстрактних припущень. Верховний Суд прямо вказав, що ведення бойових дій і обстріли самі собою не є єдиною достатньою підставою для застосування цього пункту.
3. Заперечення дитини (частина 2 статті 13). Суд може відмовити, якщо виявить, що дитина заперечує проти повернення і досягла такого віку й рівня зрілості, при якому слід брати до уваги її думку. Тут Верховний Суд зробив важливе процесуальне застереження: і відмова взяти до уваги заперечення, які можуть підпадати під дію статті 13, і недостатнє наведення підстав у рішенні про відхилення таких заперечень суперечитимуть вимогам статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та намірам і меті Гаазької конвенції загалом. Тобто суд не може ні проігнорувати думку дитини, ні відмовити одним рядком.
Водночас Європейський суд з прав людини підтверджував, що висновок про те, що Гаазька конвенція не надає дитині можливості вільно обирати місце проживання, не є свавільним. Думка дитини враховується, але не замінює рішення.
4. Адаптація в новому середовищі (частина 2 статті 12). Застосовується лише тоді, коли минуло понад рік з дня переміщення або утримування.
5. Основні принципи захисту прав людини (стаття 20). Повернення може бути не призначене, якщо воно не допускається основними принципами держави перебування щодо захисту прав людини та основних свобод. На практиці ця підстава застосовується рідко.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 13 квітня 2021 року у справі № 2-37/12 сформулювала загальний підхід: неповернення дитини до країни проживання іноді може бути виправданим з об’єктивних причин, що відповідають інтересам дитини, на які вказують передбачені конвенцією винятки — зокрема у випадку серйозного ризику заподіяння фізичної чи психічної шкоди. Це означає, що винятки не є лазівками, але й не є мертвими нормами.
Повернення і спір про місце проживання
Два провадження — про повернення за конвенцією і про визначення місця проживання дитини — часто йдуть паралельно, і їхнє співвідношення має власні правила, які легко порушити.
Правило перше: спочатку повернення. За статтею 16 конвенції, поки не визначено, що дитина не повинна бути повернута, органи держави перебування не вирішують питання про місце проживання по суті.
Правило друге, найсуворіше. Об’єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду в постанові від 18 березня 2023 року у справі № 545/2247/18 дійшла висновку: за наявності судового рішення про повернення дитини відповідно до Гаазької конвенції 1980 року, яке набрало законної сили, але залишається невиконаним, та відсутності наданої відповідно до Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року згоди компетентного органу іноземної держави, до якої підлягає поверненню дитина, на здійснення юрисдикції національними судами України, — вирішення питання про визначення місця проживання дитини не належить до юрисдикції національних судів України, а провадження підлягає закриттю на підставі пункту 1 частини 1 статті 255 ЦПК.
Практичний сенс цієї позиції простий: не можна не виконувати рішення про повернення й одночасно просити український суд визначити місце проживання дитини. Це замикає обхідний шлях, яким раніше користувалися.
Правило третє, протилежного напряму. У звичайній ситуації, коли неправомірного переміщення не встановлено, Верховний Суд виходить з того, що повернення дитини в Україну не є передумовою для вирішення спору між батьками про визначення місця проживання, а проживання дитини за кордоном не є самостійною підставою для відмови в позові про визначення місця проживання разом з одним із батьків в Україні. Для сімей, які виїхали через війну, це істотно: виїзд не блокує спір про виховання в українському суді.
Варто також розрізняти два гаазькі інструменти, які постійно змішують:
- конвенція 1980 року — лише негайне повернення незаконно переміщеної або утримуваної дитини;
- конвенція 1996 року про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей — визначає, суд якої держави компетентний вирішувати питання батьківської відповідальності, та як рішення визнаються і виконуються.
Другу застосовують тоді, коли питання не в поверненні, а в тому, хто взагалі має право вирішувати спір. Деталі українського провадження про місце проживання розібрані в матеріалі про визначення місця проживання дитини.
Як зменшити ризик заздалегідь
Повернення дитини — довга, дорога й емоційно руйнівна процедура з непевним результатом. Майже всі заходи, що реально знижують ризик, вживаються до виїзду.
- Письмова згода з конкретною датою повернення. Не «на літо», а з точними датами, країною, адресою перебування і зазначенням особи, яка супроводжує дитину. Саме дата повернення визначає момент, з якого утримування стає незаконним, і початок відліку року за статтею 12.
- Перевірка, чи діє конвенція у відносинах з конкретною державою. Нагадаємо: для України стороною є держава, що визнала приєднання України, або приєднання якої визнано Україною. Актуальний статус варто перевіряти перед погодженням виїзду, а не після.
- Документи про звичайне місце проживання. Довідки з садка чи школи, медичної установи, про реєстрацію, фотографії побуту, дані про гуртки й лікаря. Це доказова база першого елемента статті 3, і збирати її легше заздалегідь.
- Рішення суду або нотаріальний договір про місце проживання та порядок участі у вихованні. Такий документ не гарантує нічого на кордоні, але є найсильнішим доказом прав піклування і їх фактичного здійснення.
- Фіксація фактичної участі у житті дитини. Регулярні контакти, оплата витрат, листування, спільні поїздки, участь у шкільних питаннях. Це закриває першу підставу відмови за пунктом «a» частини 1 статті 13.
- Обережність у листуванні після виїзду. Погоджуючись «нехай поки побуде там», можна створити мовчазну згоду. Якщо ви не згодні — висловіть це письмово й одразу.
Якщо дитину вже вивезли або не повернули, алгоритм такий: зафіксувати дату (виїзду або невиконаного повернення), письмово висловити заперечення проти перебування дитини за кордоном, подати заяву до Міністерства юстиції України або безпосередньо до центрального органу держави перебування, одночасно знайти адвоката в тій країні і не чекати. Перший рік — ваш найсильніший актив, а кожен місяць переговорів працює проти вас.
І тверезе застереження: конвенція не вирішить питання виховання. Навіть повна перемога означає лише повернення дитини до України, після чого спір про місце проживання починається заново — вже в українському суді. Якщо справа ускладнена іноземним елементом у самому шлюбі, корисний і матеріал про розлучення з іноземцем.
Адвокати практики сімейного права LEGIUS супроводжують справи про повернення дітей за Гаазькою конвенцією, готують заяви до Міністерства юстиції та взаємодіють з іноземними адвокатами. Якщо дитину вивезли або не повернули, запишіться на консультацію — у цих справах має значення кожен тиждень.
Послуги напряму: Складання та супровід шлюбного договору, Спори про участь у вихованні дитини, Міжнародні сімейні спори та виконання рішень.
Питання та відповіді
Що робити, якщо дитину вивезли за кордон без моєї згоди?
Звертатися одразу. Заява подається до Міністерства юстиції України як центрального органу за Гаазькою конвенцією (або до його територіального органу), або безпосередньо до центрального органу чи суду країни, де перебуває дитина. Порядок визначений постановою Кабінету Міністрів від 10 липня 2006 року № 952. Зволікання різко зменшує шанси на повернення.
Чому важливо звернутися протягом року?
Якщо з дня переміщення або невиконаного повернення минуло менше року, суд за статтею 12 конвенції видає розпорядження про негайне повернення. Після року з’являється додаткова підстава для відмови — якщо доведено, що дитина вже прижилася в новому середовищі. Право на звернення не зникає, але шанси фактично зменшуються.
Чи є незаконним виїзд дитини з України під час воєнного стану?
Сам виїзд — ні. Під час воєнного стану діти до 16 років можуть виїжджати за кордон з одним із батьків без згоди іншого, тому такий виїзд не є незаконним переміщенням у розумінні статті 3 конвенції. Верховний Суд підтвердив це в ухвалі від 12 червня 2023 року у справі № 359/2356/21. Незаконним залишається неповернення після поїздки, погодженої на визначений строк.
Чи може суд відмовити у поверненні дитини до України через війну?
Не автоматично. Верховний Суд прямо вказав, що ведення бойових дій і обстріл міст та селищ не є єдиною достатньою підставою для застосування підпункту «b» пункту 1 статті 13 конвенції. Суд досліджує конкретні обставини: регіон повернення, рівень загрози, умови проживання та догляду, вік дитини.
Чи вирішує Гаазька конвенція, з ким житиме дитина?
Ні. Конвенція вирішує лише питання негайного повернення дитини до країни звичайного проживання, а стаття 16 забороняє органам держави перебування вирішувати питання місця проживання по суті, поки не визначено, що дитина не повинна бути повернута. Спір про виховання розглядає суд країни звичайного проживання вже після повернення.
Чи можна паралельно просити український суд визначити місце проживання дитини?
Не завжди. Об’єднана палата КЦС ВС у постанові від 18 березня 2023 року у справі № 545/2247/18 вказала: за наявності чинного, але невиконаного рішення про повернення дитини за конвенцією 1980 року і відсутності згоди компетентного органу іноземної держави за конвенцією 1996 року таке питання не належить до юрисдикції судів України, а провадження закривається.
Що робити, якщо країна не є учасницею конвенції?
Залишаються двосторонні договори про правову допомогу, звернення до суду країни перебування за її національним законодавством і дипломатичні канали. Ці шляхи повільніші й менш передбачувані, тому перед погодженням виїзду варто перевірити, чи діє конвенція у відносинах України з відповідною державою.
Читайте також
Виїзд дитини за кордон без згоди одного з батьків
Під час воєнного стану дитину до 16 років можна вивезти в супроводі одного з батьків без нотаріальної згоди другого. Розбираємо правила ПКМУ № 57, підстави виїзду без згоди, дозвіл суду та позицію Верховного Суду щодо заборони виїзду.
ЧитатиВизначення місця проживання дитини після розлучення
Велика Палата Верховного Суду у 2018 році відмовилася від автоматичного застосування принципу 6 Декларації прав дитини — «презумпції на користь матері» більше немає. Розбираємо, що насправді доводять у таких справах і які моделі рішень застосовує суд.
ЧитатиРозлучення з іноземцем: підсудність і визнання рішення
Коли достатньо ДРАЦС, а коли без суду не обійтися, хто визначає підсудність, якщо обоє живуть за кордоном, чому при судовому розлученні не видають свідоцтва і як легалізувати результат.
Читати