Захист ділової репутації юридичної особи в суді

Що таке ділова репутація

Законодавство не містить визначення понять гідності, честі чи ділової репутації — на це прямо вказав Пленум Верховного Суду України в пункті 4 постанови від 27 лютого 2009 року № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи». Це морально-етичні категорії й одночасно особисті немайнові права, яким закон надає захист.

Правова основа для компанії проста: за частиною 1 статті 94 ЦК юридична особа має право на недоторканність її ділової репутації. Приблизний перелік немайнових благ і особистих немайнових прав закріплено у статтях 94 та 269–271 ЦК.

Що це означає практично для бізнесу:

• компанія має власне право на захист репутації, а не лише через позови її керівника як фізичної особи;
• позов подає сама юридична особа, і спір щодо її ділової репутації у господарських відносинах розглядають господарські суди;
• захист можливий і тоді, коли особа, яка поширила інформацію, невідома — наприклад, при анонімних публікаціях (абзац 3 частини 4 статті 277 ЦК);
• відповідачами є особа, яка поширила недостовірну інформацію, а також автор цієї інформації (пункт 9 постанови Пленуму № 1).

Одна деталь, яку варто розуміти від початку: ділова репутація компанії захищається не від будь-якої негативної згадки, а від недостовірних тверджень про факти. Критика, незадоволений відгук, порівняння не на вашу користь — це сфера свободи вираження поглядів, гарантованої статтею 34 Конституції та статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Контекст напряму — практика судових спорів.

Чотири умови задоволення позову

Судова практика сформувала стійку сукупність умов, за наявності яких позов про спростування недостовірної інформації підлягає задоволенню. Відсутність будь-якої з них означає відмову.

1. Поширення інформації — доведення її до відома хоча б одній особі будь-яким способом. Поширенням є публікація у засобі масової інформації, розміщення в електронних мережах, повідомлення в листі чи зверненні, вивішування плакатів і гасел у громадських місцях, розповсюдження листівок.
2. Інформація стосується саме позивача — конкретної юридичної особи. Якщо з тексту неможливо встановити, про кого йдеться, умова не виконана.
3. Інформація недостовірна — тобто не відповідає дійсності або викладена неправдиво: містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі, або які існували, але відомості про них неповні чи перекручені.
4. Інформація порушує особисті немайнові права — завдає шкоди відповідним немайновим благам або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє немайнове право.

До цих чотирьох умов практика Верховного Суду додає п’яту: врахування положень статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики Європейського суду з прав людини щодо її застосування. Суд не може обмежитися формальною перевіркою чотирьох пунктів — він зобов’язаний зважити право на репутацію проти свободи вираження поглядів.

Дві важливі позиції, які звужують поняття поширення:

• інформація, яка є частиною правової позиції сторони в судовому процесі, сама собою не може бути підставою для дифамаційного позову;
• повідомлення інформації безпосередньо особі, якої вона стосується, не вважається її поширенням, якщо не доведено доступ до неї третіх осіб. Тобто лист, адресований лише вашій компанії, поширенням не є.

І позиція, яка захищає від формального підходу: якщо інформація достовірна, вона не може порушувати особисті немайнові права або завдавати шкоди немайновим благам. Неприємна правда не є дифамацією.

Факти та оціночні судження

Це центральна лінія захисту відповідача й основна причина відмов у позовах. Розмежування закріплене в статті 30 Закону України «Про інформацію»: ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень.

Логіка проста й походить із практики Європейського суду з прав людини: наявність фактів можна довести, а правдивість оціночних суджень довести неможливо. Вимога довести правдивість оціночного судження є порушенням самої свободи поглядів — на це вказав ЄСПЛ у рішенні у справі «Лінгенс проти Австрії».

Відповідно до статті 277 ЦК не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб’єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет відповідності дійсності і спростувати.

Як суди проводять межу:

Орієнтири, які суд застосовує при оцінці формулювання:

• чи містить інформація конкретні життєві обставини — час, місце, дії, суми;
• чи є вислів суб’єктивною оцінкою дійсних фактів, подій, і чи подані вони у формі, що адекватно й недвозначно характеризує суб’єктивний характер судження;
• чи викладені вони у формі категоричного висновку про факти, які при судовому розгляді виявилися неправдивими;
• якщо зміст і характер інформації свідчать про наявність фактів, вона або її частина не може вважатися оціночним судженням.

Дві практичні позиції Верховного Суду, які варто знати.

Контекст публікації. Для визнання недостовірною інформації, висловленої в одному реченні, необхідно оцінити її в контексті всієї публікації. Одне речення не можна «виривати» з контексту: суд повинен урахувати зміст і направленість усього матеріалу. Крім того, спростовуючи одне речення, суд не може фактично зобов’язати відповідача спростувати інформацію щодо інших осіб, які не є учасниками справи.

Брутальна форма. Якщо суб’єктивну думку висловлено в брутальній, принизливій чи непристойній формі, що принижує гідність, честь або ділову репутацію, на особу, яка так висловилася, може бути покладено обов’язок відшкодувати моральну шкоду — навіть якщо саме висловлювання є оціночним і спростуванню не підлягає.

Тягар доказування змінився

Це найважливіше, що потрібно знати перед поданням позову, і це те, у чому найчастіше помиляються, орієнтуючись на старі роз’яснення.

У первісній редакції частина 3 статті 277 ЦК містила так звану презумпцію добропорядності: негативна інформація, поширена про особу, вважалася недостовірною, якщо той, хто її поширив, не доведе протилежного. На цій нормі ґрунтувався пункт 18 постанови Пленуму Верховного Суду України № 1, за яким обов’язок довести достовірність поширеної інформації покладався на відповідача.

Цю норму виключено. Презумпція добропорядності скасована Законом України від 27 березня 2014 року № 1170-VII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Закону України «Про інформацію» та Закону України «Про доступ до публічної інформації», що набрав чинності 19 квітня 2014 року, і не має зворотної дії в часі на підставі частини 1 статті 58 Конституції.

Наслідок, який Верховний Суд формулює прямо: для позивача діє загальний тягар доведення позову — він має довести 1) факт поширення інформації та 2) недостовірність цієї інформації. Такі висновки містяться, зокрема, у постановах Касаційного цивільного суду від 25 травня 2018 року у справі № 188/1367/15, від 4 липня 2018 року у справі № 761/7795/17 та від 9 вересня 2020 року у справі № 688/1505/18. Відповідно абзац 6 пункту 15 і пункт 18 постанови Пленуму № 1 застосовуватися не можуть.

Отже негативний характер повідомлення сам по собі вже не означає його недостовірності і не звільняє позивача від доказування. Верховний Суд підтвердив цей підхід і в новішій практиці: негативна інформація не є автоматично недостовірною лише через те, що вона негативна для позивача.

Водночас скасування презумпції не звільняє відповідача від процесуальної активності. У справі, розглянутій Касаційним цивільним судом у 2024 році, суд дійшов висновку, що відповідач не довів достовірності фактичних тверджень і не показав, що перед поширенням інформації перевірив її на предмет правдивості — і поширення інформації без належної перевірки було визнано порушенням прав позивача. Тобто практична модель така: позивач доводить поширення і недостовірність, а відповідач, щоб уникнути відповідальності, доводить достовірність або принаймні належну перевірку перед поширенням.

Окремо: у порядку окремого провадження за частиною 4 статті 277 ЦК (коли особа, яка поширила інформацію, невідома) тягар доказування недостовірності покладається на заявника, який також несе витрати, пов’язані зі спростуванням.

Способи захисту

Способи поділяються на спеціальні — передбачені саме для немайнових прав, і загальні.

Спеціальні:

• спростування недостовірної інформації (частина 1 статті 277 ЦК) — інформація визнається недостовірною, і спростовує її той, хто поширив;
• право на відповідь (частина 1 статті 277 ЦК) — особа висвітлює власну точку зору без визнання інформації недостовірною, і відповідь дає сама особа, щодо якої поширено інформацію. Відмінності між цими двома способами суттєві — на них звертає увагу постанова Пленуму № 1;
• встановлення факту недостовірності поширеної інформації та її спростування в порядку окремого провадження (частина 4 статті 277 ЦК) — коли поширювач невідомий;
• заборона поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права (стаття 278 ЦК): якщо немайнове право порушене у газеті, книзі, кінофільмі, теле- чи радіопередачі, які готуються до випуску у світ, суд може заборонити розповсюдження відповідної інформації;
• відкликання документа — спеціальний порядок за частиною 5 статті 277 ЦК: якщо недостовірна інформація міститься в документі, який прийняла (видала) юридична особа, цей документ має бути відкликаний;
• поновлення порушеного немайнового права (стаття 276 ЦК);
• видалення інформації з інтернет-ресурсу — як спосіб спростування у формі, адекватній способу поширення.

Загальні:

• відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди (пункт 8 частини 2 статті 16 ЦК);
• відшкодування моральної (немайнової) шкоди (пункт 9 частини 2 статті 16 ЦК, стаття 280 ЦК) — грошова компенсація за втручання в немайнові блага. Велика Палата Верховного Суду розглядала такі вимоги за приниження ділової репутації юридичної особи в постанові від 14 квітня 2020 року у справі № 925/1196/18.

Способи можна поєднувати в одному позові. Але варто враховувати важливу характеристику спростування: воно не є способом цивільно-правової відповідальності, бо не має компенсаційного та майнового характеру, і здійснюється незалежно від вини особи, яка поширила інформацію (абзац 3 частини 6 статті 277 ЦК). Саме тому на засіб масової інформації може бути покладено обов’язок опублікувати спростування навіть тоді, коли він звільнений від відшкодування збитків і моральної шкоди — наприклад, у разі дослівного відтворення матеріалів іншого видання з посиланням на нього (постанова Верховного Суду від 10 лютого 2021 року у справі № 753/338/19).

Щодо майнової шкоди: позивачі, які стверджують про фінансові втрати внаслідок поширення недостовірної інформації, повинні їх доводити. Для компанії це означає необхідність показати причинний зв’язок — розірвані договори, відмови контрагентів, падіння виручки саме після публікації. Детальніше про доказування — у матеріалі про відшкодування збитків та упущеної вигоди.

Чого суд не зробить

Реалістичні очікування економлять час і кошти. Нижче — вимоги, які суд не задовольнить, хоч їх і заявляють регулярно.

Не зобов’яже вибачитися. Суд не вправі зобов’язувати відповідача вибачатися перед позивачем у тій чи іншій формі, оскільки примусове вибачення як спосіб судового захисту гідності, честі чи ділової репутації за поширення недостовірної інформації не передбачено у статтях 16 і 277 ЦК. Це усталена позиція Верховного Суду.

Не спростує оціночне судження. Якщо вислів є вираженням суб’єктивної думки й не містить фактичних даних, він спростуванню не підлягає. Тут закон залишає інший шлях: право на відповідь і власне тлумачення справи в тому самому засобі масової інформації, щоб обґрунтувати безпідставність поширених суджень і надати їм іншу оцінку.

Не спростує достовірну інформацію, навіть якщо вона завдає шкоди бізнесу.

Не захистить від реалізації права на звернення. Якщо особа звернулася до державного органу зі скаргою чи заявою, вона реалізує конституційне право, передбачене статтею 40 Конституції, а не поширює недостовірну інформацію — і в таких випадках Верховний Суд відмовляв у позовах.

Не спростує інформацію щодо інших осіб. Суд не може зобов’язати спростувати відомості про осіб, які не є учасниками справи й не зверталися за захистом своїх прав.

Не присудить шкоду без доказів. Майнова шкода потребує доведення розміру та причинного зв’язку; розмір немайнової шкоди юридичної особи — обґрунтування, а не лише посилання на сам факт публікації.

Що натомість часто дає кращий результат:

• досудова вимога про видалення публікації — для багатьох ресурсів і авторів цього достатньо, і це швидше за суд;
• право на відповідь — коли важливо донести свою версію до тієї самої аудиторії, а не домогтися формального визнання;
• звернення до платформи за її внутрішніми правилами;
• публічна комунікація з фактами й документами — репутаційний ефект судового рішення через рік зазвичай менший за ефект швидкої аргументованої відповіді.

Фіксація доказів і позовна давність

Фіксація. Без доказу поширення позов не має перспективи, а недостовірну інформацію можуть видалити за кілька годин. Тому фіксація — перша дія, а не підготовка до позову.

• нотаріальний огляд вебсторінки — найнадійніший варіант: нотаріус оглядає сторінку і складає протокол із зазначенням адреси, дати, часу та змісту;
• забезпечення доказів судом до подання позову — процесуальний механізм, який застосовують, коли є ризик втрати доказу;
• експертне дослідження — для складних випадків, коли потрібно встановити авторство, час розміщення, факт редагування;
• скриншоти з метаданими, архівні копії сторінок, відеозапис процесу перегляду — додаткові, слабші за силою докази, але краще за нічого;
• для телерадіопередач — запит до мовника про надання копії запису в строки, протягом яких він зобов’язаний її зберігати.

Окремо фіксується аудиторія: кількість переглядів, передплатників, поширень. Це доказ і масштабу поширення, і розміру шкоди.

Позовна давність. Вимоги про захист гідності, честі чи ділової репутації випливають із порушення особистих немайнових прав, тому за пунктом 1 частини 1 статті 268 ЦК позовна давність на них не поширюється, крім випадків, установлених законом.

Головний виняток — пункт 2 частини 2 статті 258 ЦК: до вимоги про спростування недостовірної інформації, поміщеної у засобах масової інформації, застосовується позовна давність в один рік. Аналогічне правило містить стаття 37 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні».

І практично цінна позиція Верховного Суду: сплив однорічного строку для вимоги про спростування не означає автоматичної відмови у вимозі про визнання такої інформації недостовірною. Суди мають окремо оцінювати перебіг строку за кожною вимогою. Тобто навіть якщо рік минув, частина вимог може бути задоволена — але структуру позову потрібно будувати з урахуванням цього розмежування.

Судовий процес покроково

1. Зафіксуйте поширення — нотаріальний огляд або забезпечення доказів судом. Не редагуйте й не вимагайте видалення до фіксації: інформація зникне разом із доказом.
2. Проаналізуйте текст на предмет розмежування фактів і оцінок. Виділіть у таблицю кожне твердження окремо: формулювання, сторінка, чи є це факт, чим доводиться недостовірність. Позов щодо «публікації в цілому» майже завжди завершується відмовою.
3. Визначте відповідачів — особа, яка поширила, та автор. Для публікації в інтернеті це може бути і власник ресурсу, і автор матеріалу.
4. Зберіть докази недостовірності — саме це тепер ваш тягар: документи, що спростовують твердження, акти, виписки, рішення судів, довідки.
5. Оцініть шкоду. Для майнової — договори, що були розірвані, листи контрагентів, фінансові показники до і після. Для немайнової — обґрунтування розміру з урахуванням масштабу поширення.
6. Надішліть досудову вимогу про видалення та спростування. Часто це розв’язує питання, а в разі суду демонструє добросовісність позивача.
7. Подайте позов із чітко сформульованими вимогами: визнати інформацію недостовірною, зобов’язати спростувати у визначений спосіб і строк, видалити з ресурсу, заборонити подальше поширення, відшкодувати шкоду.
8. Сформулюйте текст спростування самостійно і додайте до позову. Якщо цього не зробити, виконання рішення перетвориться на окремий спір про те, що саме і як має бути опубліковано.
9. Готуйтеся до аргументів відповідача: це оціночне судження; інформація достовірна; поширення не доведено; це реалізація права на звернення; речення вирване з контексту; минув однорічний строк.

Строки та судовий збір залежать від складу вимог: немайнові вимоги та вимоги про відшкодування оплачуються по-різному — див. матеріал про судовий збір і ставки.

Адвокати LEGIUS ведуть справи про захист ділової репутації компаній: фіксують поширення, розмежовують факти та оціночні судження, готують позови про спростування і видалення інформації, доводять майнову шкоду та супроводжують виконання рішень. Ми чесно оцінюємо перспективу на першій консультації — зокрема тоді, коли спірний текст є оціночним судженням і позов не має сенсу. Суміжні матеріали: розірвання договору через суд, мирова угода в суді. Записатися можна через форму консультації.