Франчайзинг та договір комерційної концесії

Франчайзинг і його правова форма в Україні

Франчайзинг — це бізнес-модель, за якою власник успішного бренду й бізнес-системи (франчайзер) надає іншому підприємцю (франчайзі) право працювати під своєю маркою за відпрацьованими стандартами. В українському законодавстві термін «франчайзинг» прямо не закріплено, а відносини оформлюють договором комерційної концесії, врегульованим главою 76 Цивільного кодексу України.

За статтею 1115 ЦК України одна сторона (правоволоділець) зобов’язується надати другій стороні (користувачеві) за плату право користування відповідно до її вимог комплексом належних цій стороні прав з метою виготовлення та (або) продажу певного виду товару та (або) надання послуг. Це поєднання інтелектуальної власності, ноу-хау та ділової репутації в єдиному пакеті.

Обмеження щодо сторін: за статтею 1117 ЦК України сторонами договору комерційної концесії можуть бути фізичні та юридичні особи, які є суб’єктами підприємницької діяльності. Тобто франчайзі не може бути фізичною особою без статусу ФОП, а «договір франшизи» з приватною особою — це вже не комерційна концесія, і до нього застосовуються інші правила.

Правильна структура франшизи на стику договірного права та інтелектуальної власності — профільний напрям LEGIUS. Ми супроводжуємо франшизи у зв’язці практик інтелектуальної власності та корпоративного права.

Предмет договору та комплекс прав

Серцевиною франшизи є комплекс прав, що передаються в користування. Зазвичай він охоплює право на торговельну марку, комерційне найменування, об’єкти авторського права (дизайн, оформлення, програмне забезпечення), ноу-хау та комерційну таємницю — рецептури, стандарти обслуговування, бізнес-процеси.

Ключове правило: передавати в концесію можна лише ті права, що належно оформлені. Якщо торговельна марка не зареєстрована, франчайзер не має чого ліцензувати, а вся модель стає вразливою. Тому перед запуском франшизи ми перевіряємо «чистоту» прав франчайзера й за потреби завершуємо реєстрації — порядок описаний у матеріалі про те, як зареєструвати торгову марку.

Що саме варто перевірити до підписання, якщо ви купуєте франшизу:

• Свідоцтво на торговельну марку — чи чинне, на кого зареєстроване, для яких класів товарів і послуг за МКТП і чи охоплюють ці класи вашу діяльність.
• Територія охорони — чи поширюється реєстрація на Україну. Марка, зареєстрована лише в іншій країні, тут вас не захищає.
• Збіг правоволодільця і сторони договору — нерідко марка належить одній компанії групи, а договір пропонує підписати інша, без підтверджених повноважень.
• Обтяження і попередні ліцензії — чи не надано вже виключну ліцензію на вашу територію комусь іншому.
• Оформлення ноу-хау — чи існує режим комерційної таємниці на підприємстві франчайзера, чи є описані стандарти як документ.

У договорі обов’язково чітко описують межі використання комплексу прав: територію, сферу діяльності, обсяг і способи. Розмитий предмет — найчастіша причина спорів між сторонами франшизи. Корисно додавати до договору окремий додаток із переліком об’єктів і номерів охоронних документів, а не обмежуватися формулюванням «комплекс прав правоволодільця».

Форма договору і державна реєстрація: що змінилося

Це найважливіше оновлення теми, і воно досі не дійшло до більшості шаблонів та публікацій.

Чинне правило. Стаття 1118 ЦК України сьогодні містить лише одну частину: договір комерційної концесії укладається у письмовій формі, а в разі недодержання письмової форми такий договір є нікчемним. Нікчемний — тобто недійсний у силу закону, без рішення суду.

Чого вже немає. Частини другу, третю і четверту статті 1118 ЦК України — ті самі, що встановлювали обов’язкову державну реєстрацію договору органом, який зареєстрував правоволодільця, та право посилатися на договір у відносинах із третіми особами лише з моменту такої реєстрації, — виключено Законом № 191-VIII від 12 лютого 2015 року. Понад десять років ці норми не діють.

Плутанина трималася на тому, що паралельно існував Господарський кодекс України: його стаття 367 вимагала письмової форми у вигляді єдиного документа та державної реєстрації договору, а відсутність реєстрації позбавляла сторони права посилатися на договір у спорі. Через це роками співіснували дві несумісні відповіді на одне питання.

Ця суперечність знята остаточно: з 28 серпня 2025 року норми Господарського кодексу України не застосовуються. Того дня введено в дію положення Закону України від 9 січня 2025 року № 4196-IX, який скасував Господарський кодекс і переорієнтував регулювання на Цивільний кодекс, встановивши трирічний перехідний період. Разом із кодексом перестала застосовуватися і глава 36 ГК (статті 366–376), що дублювала комерційну концесію.

Практичні висновки:

• Державна реєстрація договору комерційної концесії не потрібна — і органу, який би її проводив, не існує.
• Вимога «єдиного документа» більше не діє. Достатньо письмової форми за правилами ЦК.
• Відсутність реєстрації не позбавляє сторони права посилатися на договір — ні у відносинах із третіми особами, ні у спорі.
• Шаблон, який містить розділ про державну реєстрацію договору, — маркер застарілого документа. Якщо франчайзер пропонує такий текст, варто перевірити й решту його умов.

Є один залишковий нюанс, про який варто знати, щоб не сперечатися наосліп: пункт 1 частини другої статті 1120 ЦК України досі покладає на правоволодільця обов’язок «забезпечити державну реєстрацію договору», якщо інше не встановлено договором. Норма, яка вимагала самої реєстрації, виключена, а ця згадка в кодексі залишилася. Оскільки реєстрація договорів комерційної концесії законом не передбачена й не здійснюється, виконати цей обов’язок неможливо, і він не має практичного змісту. Але правильне рішення — просто виключити його договором, що стаття прямо дозволяє, а не залишати як підставу для майбутніх претензій.

Окремо про реєстрацію ліцензії на марку. Не змішуйте дві різні речі: державна реєстрація договору комерційної концесії не потрібна, але відомості про передачу права на використання торговельної марки за ліцензійним договором можуть вноситися до відповідного реєстру за бажанням сторін — це інша процедура з іншою метою. Її ми розбираємо в матеріалах про ліцензійний договір та передачу прав на торгову марку.

Обов’язки франчайзера та франчайзі

Цивільний кодекс покладає на сторони низку обов’язків, і частина з них діє навіть тоді, коли в договорі про них не сказано.

Правоволоділець (франчайзер) за статтею 1120 ЦК України зобов’язаний:

• передати користувачеві технічну та комерційну документацію і надати іншу інформацію, необхідну для здійснення наданих за договором прав, а також проінформувати користувача та його працівників з питань, пов’язаних із здійсненням цих прав — це обов’язок за частиною першою, і він безумовний;
• якщо інше не встановлено договором: надавати постійне технічне та консультативне сприяння, включно зі сприянням у навчанні та підвищенні кваліфікації працівників, і контролювати якість товарів (робіт, послуг), що виробляються користувачем на підставі договору.

Зверніть увагу на конструкцію «якщо інше не встановлено договором»: обов’язки з навчання та контролю якості є диспозитивними. Франчайзер може їх виключити — і деякі так і роблять, продаючи фактично лише право на марку. Для франчайзі це означає, що «підтримка» має бути прописана конкретно: що саме, в якому обсязі, у які строки й за чий кошт. Фраза «франчайзер надає підтримку» без параметрів нічого не варта.

Користувач (франчайзі) за статтею 1121 ЦК України зобов’язаний, з урахуванням характеру та особливостей своєї діяльності:

• використовувати торговельну марку та інші позначення правоволодільця визначеним у договорі способом;
• забезпечити відповідність якості товарів (робіт, послуг), що виробляються (виконуються, надаються) за договором, якості аналогічних товарів правоволодільця;
• зберігати конфіденційність ноу-хау й не розголошувати комерційну таємницю.

Обов’язок щодо однакової якості — не декларація, а норма з практичними наслідками: саме через неї франчайзер відповідає перед споживачем (про це в окремому розділі), і саме вона є юридичною підставою для контролю стандартів. Режим захисту конфіденційної інформації ми докладно розглянули у статті NDA та режим комерційної таємниці.

Обмеження конкуренції й нікчемні умови

Стаття 1122 ЦК України прямо перелічує особливі умови, які договір може містити:

• обов’язок правоволодільця не надавати іншим особам аналогічні комплекси прав для використання на закріпленій за користувачем території або утримуватися від власної аналогічної діяльності на цій території — це і є «ексклюзив на територію», який франчайзі слід вимагати прямо;
• обов’язок користувача не конкурувати з правоволодільцем на території дії договору щодо підприємницької діяльності, яку користувач здійснює з використанням наданих прав;
• обов’язок користувача не одержувати аналогічні права від конкурентів (потенційних конкурентів) правоволодільця;
• обов’язок користувача погоджувати з правоволодільцем місце розташування приміщень для продажу товарів (виконання робіт, надання послуг), а також їх внутрішнє і зовнішнє оформлення.

А тепер — два обмеження, яких у шаблонах франшиз майже ніколи немає, хоча вони роблять відповідні пункти юридично мертвими. Та сама стаття 1122 визнає нікчемними:

• умову, за якою правоволоділець має право визначати ціну товару (робіт, послуг), передбаченого договором, або встановлювати верхню чи нижню межу цієї ціни;
• умову, за якою користувач має право продавати товари (виконувати роботи, надавати послуги) виключно певній категорії покупців (замовників) або виключно покупцям, які мають місцезнаходження (місце проживання) на визначеній у договорі території.

Перше — це заборона підтримання цін перепродажу. Багато франшиз побудовані на «єдиному прайсі мережі», і франчайзі, який відмовився його дотримуватися, нерідко чує про штраф за договором. Юридично такий пункт нікчемний: він не створює обов’язку, а отже й підстави для штрафу. Робоча альтернатива, яку ми використовуємо, — рекомендована ціна плюс обов’язкові стандарти якості та оформлення, за які відповідальність уже цілком законна.

Друге обмеження б’є по умовах про «закріплену клієнтську базу»: заборонити франчайзі обслуговувати клієнтів поза визначеною територією не можна, хоч можна обмежити його власну активну діяльність на чужій території — різниця тонка, і формулювання тут вирішує все.

І додаткова перевірка, про яку забувають: ексклюзивні та обмежувальні умови у франшизі з великою часткою ринку можуть мати антимонопольний вимір. Загальну логіку таких ризиків ми описали в матеріалі про антимонопольне право.

Відповідальність франчайзера перед споживачем

Цей блок варто читати обом сторонам, бо він часто стає несподіванкою саме для франчайзера.

Стаття 1123 ЦК України встановлює дворівневу конструкцію:

• правоволоділець несе субсидіарну відповідальність за вимогами, що пред’являються до користувача у зв’язку з невідповідністю якості товарів (робіт, послуг), проданих (виконаних, наданих) користувачем;
• за вимогами, що пред’являються до користувача як виробника продукції (товарів) правоволодільця, правоволоділець відповідає солідарно з користувачем.

Різниця між цими режимами принципова. Субсидіарна відповідальність означає, що спочатку вимога заявляється франчайзі, і лише за недостатності його відповіді чи майна — франчайзеру. Солідарна означає, що споживач може звернутися одразу до франчайзера в повному обсязі, і той не зможе відіслати його до франчайзі.

Отже якщо франшиза побудована так, що франчайзі виробляє продукцію під маркою франчайзера — пекарня, виробництво напівфабрикатів, збірка обладнання, — франчайзер автоматично стає солідарним боржником за претензіями до цієї продукції. Це не залежить від того, що написано в договорі: норма імперативна.

Що з цього випливає для франчайзера:

• Контроль якості — не опція, а захист себе. Обов’язок контролювати якість диспозитивний, а відповідальність за якість — ні. Виключити з договору контроль і залишити собі солідарну відповідальність — найгірша з можливих комбінацій.
• Регрес має бути прописаний. Договір повинен містити механізм відшкодування франчайзером сплаченого споживачеві за рахунок франчайзі, з доказовими правилами і строками.
• Страхування відповідальності для виробничих франшиз є обґрунтованою витратою, а не перестраховкою.
• Чітке розмежування ролей. Якщо франчайзі лише перепродає готову продукцію франчайзера, це одна конструкція; якщо виробляє — зовсім інша, і структурувати її слід свідомо.

Винагорода, роялті та субконцесія

Винагорода франчайзера зазвичай складається з двох частин: разового платежу за вхід у мережу (паушальний внесок) та періодичних платежів — роялті, які визначають як фіксовану суму чи відсоток від виручки. Важливо детально прописати базу нарахування роялті, періодичність, форму звітності та право франчайзера перевіряти її достовірність.

На що варто звернути увагу в розділі про платежі:

• База нарахування. «Відсоток від виручки» — недостатньо. Чи включається ПДВ, чи враховуються повернення товару, знижки, доставка, виручка за подарунковими сертифікатами. Кожна з цих позицій здатна змінити суму на відчутні відсотки.
• Мінімальне роялті. Якщо франчайзер встановлює мінімум незалежно від виручки, для франчайзі це фіксований ризик, який треба оцінити в бізнес-плані, а не виявити в перший збитковий місяць.
• Маркетинговий збір. Окремий платіж, який варто відрізняти від роялті, з прозорими правилами використання й звітністю.
• Право на аудит. Формулюється конкретно: періодичність, обсяг доступу, строк попередження, хто оплачує аудит і що відбувається при виявленні розбіжності.
• Валюта й курс. Для міжнародних франшиз — дата визначення курсу та розподіл курсового ризику.
• Податкова кваліфікація платежів. Роялті на користь нерезидента має власний податковий режим і може підпадати під обмеження з утримання податку — це прораховується до підписання.

Субконцесія. Стаття 1119 ЦК України дозволяє користувачеві укласти договір комерційної субконцесії, за яким він надає іншій особі (субкористувачеві) право користування наданим йому комплексом прав або його частиною, — але лише у випадках, передбачених договором комерційної концесії, і на умовах, погоджених з правоволодільцем або визначених самим договором.

Дві норми, які визначають усю економіку субконцесії:

• користувач і субкористувач відповідають перед правоволодільцем за завдану йому шкоду солідарно — тобто франчайзі не може сховатися за свого субфранчайзі;
• визнання недійсним договору комерційної концесії має наслідком недійсність договору комерційної субконцесії — вся вертикаль руйнується разом із основним договором.

Друга норма — вагомий аргумент для майстер-франчайзі ретельно перевіряти чистоту прав франчайзера перед тим, як будувати під собою мережу: дефект у головному договорі знищить і всі субдоговори, укладені з регіональними партнерами.

Продовження, вихід із договору та ризики

Право на новий строк. За статтею 1124 ЦК України користувач, який належним чином виконував свої обов’язки, має право на укладення договору комерційної концесії на новий строк на тих же умовах. Законом можуть бути встановлені умови, за яких правоволоділець може відмовитися від укладення договору на новий строк. Для франчайзі це сильна норма: вона захищає від ситуації, коли після того, як точка вийшла на прибуток, франчайзер відмовляється продовжувати договір або раптом підвищує роялті.

Вихід із договору без строку. Стаття 1126 ЦК України: кожна зі сторін договору комерційної концесії, строк якого не встановлено, має право в будь-який час відмовитися від договору, повідомивши про це другу сторону не менш як за шість місяців, якщо довший строк не встановлено договором. Шість місяців — це мінімум, який не можна скоротити договором: можна лише збільшити. Для франчайзі це означає гарантований час на переобладнання й зміну вивіски, для франчайзера — що «вимкнути» партнера за тиждень не вийде.

Доля марки. Стаття 1129 ЦК України визначає, що в разі припинення права правоволодільця на торговельну марку чи інше позначення настають наслідки, передбачені частиною третьою статті 1126 або статтею 1128 ЦК України. Простіше кажучи: якщо франчайзер втратив марку — наприклад, свідоцтво не продовжене або оспорене, — договір у відповідній частині втрачає сенс, а франчайзі отримує відповідні права. Тому в договорі варто прямо передбачити обов’язок франчайзера підтримувати чинність охоронних документів і зменшення роялті в разі зміни або втрати марки.

Ключові ризики, які ми бачимо найчастіше:

• Передача неоформлених прав. Марка не зареєстрована, зареєстрована в інших класах або на іншу особу.
• Нечіткий предмет. «Комплекс прав» без переліку об’єктів і номерів охоронних документів.
• Застарілий шаблон. Розділ про державну реєстрацію договору, посилання на Господарський кодекс, вимога «єдиного документа».
• Нікчемні умови про ціну. Єдиний прайс мережі зі штрафом за відхилення, який юридично не працює.
• Відсутність захисту ноу-хау. Немає режиму комерційної таємниці, немає NDA з персоналом франчайзі, немає постдоговірних обмежень.
• Невраховані наслідки для франчайзера. Солідарна відповідальність за виробничою франшизою без механізму регресу.
• Непродумане припинення. Не прописано долю прав після закінчення договору: припинення використання марки, повернення документації, видалення контенту й вивісок, строки й збалансовані постдоговірні обмеження.

Спори за франшизами ми ведемо спільно з практикою судових спорів. Розробити договір комерційної концесії під вашу модель або перевірити запропоновану франшизу можна на консультації — запис на сторінці контактів.